Львів

Бджоли проти меду – ZAXID.NET

Стався збіг, і буквально минулого тижня, не змовляючись, двоє найвідоміших російських інтелектуалів гостро і критично висловилися про пострадянську інтелігенцію. Невзоров заявив, що радянська інтелігенція не розвалила Радянського Союзу, а просто знайшла його здохлий труп. Чим відібрав у неї право на особливу роль у суспільстві. А Биков «пройшовся» по патріотичній інтелігенції, зауваживши, що її теперішній стан є закономірним. Здавалося б, що зараз все критичне про радянський період та Росію йде «на ура». Що настав час і в Україні критично глянути на цю проблему. Але знову чомусь на горизонті замаячіла ціла плеяда нероб, які, за старою звичкою, намагаються будь-що заполонити публічний простір своєю неліквідною творчістю. Під виглядом інформаційної боротьби з ворогом просувають свою примітивну творчість та позбавлений інтелектуального наповнення продукт як позицію якщо не всіх українців, то вершину української аналітичної думки. Коли ж на їхню адресу лунає адекватна критика, ті мобілізують загал на боротьбу з нападками «ворогів» на священні досягнення української культури. Подібне трюкацтво та «кампанійщина» в нормальної людини можуть викликати хіба що відчуття «іспанського сорому», а не гордощі за націю. І, на жаль, зупинити цей вал примітивізації суспільства не так і просто.

Саме тому вартує приділити більше уваги такому специфічному явищу як патріотична інтелігенція. У якої є своя історія і власні методи, як самозахисту, так і активної наступальної боротьби. Перед суспільством стоїть важке завдання – не тільки зменшити вплив людей з обмеженим інтелектуальним потенціалом та примітивними естетичними смаками, але й не дозволити навʼязувати цей низький канон соціуму. Зробити це ще важче в умовах, коли відсутні професійні критерії та незалежні експерти. Коли нахабні невігласи, прикриваючись патріотизмом, диктують свій порядок денний. Коли відсутні справжні школи, а поодинокі фахівці, щоб не бути розтоптаними натовпом у соціальних мережах, просто відмовчуються. Причиною такого капітулянтського стану є домінування старих еліт. Еліт, які, хай як дивно, не тільки зберегли себе після краху СРСР, але й успішно самовідтворюються. Черпають силу й енергію для регенерації зі структур, успадкованих від радянської державної тоталітарної машини.

Падальники перехідного періоду

Хай там що, але саме Невзорова і Бикова за їхні безжальні анатомічні розтини радянської і російської культури мали б цінувати, якщо не любити, українські патріоти. Але чомусь особливої хімії між критиками й українською інтелігенцією не склалося. Навіть більше – їх ненавидять. Ними обурюються. Згадувати їх у хорошому контексті – моветон. То чому ж так не любить патентована українська інтелігенція таких, як Невзоров і Биков? Відповідь на це питання озвучена в одній з останніх програм за участю Фейгіна, Арестовича і Невзорова. Правда, вона стосувалася російської інтелігенції.

Олександр Невзоров заявив, що російська інтелігенція вважає нібито вона розвалила Радянський Союз. Насправді ж вона лише знайшла здохлий Союз і як падальник приписала собі всі заслуги. У цих словах точно і філігранно сформульовано функцію радянської, байдуже – національної, космополітичної чи опозиційно налаштованої, інтелігенції. Виявляється, що цією заявою Невзоров викрив найбільшу таємницю наших патріотичних письменників, митців, культурних діячів та всю цю «затверджену» у цій ролі радянською владою совість нації. Таємниця криється в тому, що саме вони й були найбільшими вигодонабувачами радянської системи.

Бо розвал Радянського Союзу означав для них втрату засобів до існування. Бо відсутність статті в державному бюджеті «на культуру» означала б для них фінансову і творчу смерть. Припинення фінансування створених Сталіним для тотального контролю спілок означало б їхній вихід на вільний конкурентний ринок. Де б вони не мали додаткових важелів у вигляді пристрасної «любові до КПРС» або «вірного служіння нації». Такий емоційний стан як любов до політичної системи нічого спільного з творчістю і талантом не має. Хоча звинувачення в непатріотичності можна й зараз почути під час сварок молодих українських письменників. Якби такі підходи були релевантними в оцінках літературних творів, то не читати б нам ані Гомбровіча, ані Бернгарда.

Налякавшись, що українці побачать свою інтелігенцію голою, та заходилася наполегливо реанімувати радянський труп. Кожен з бійців ідеологічного фронту, «спілчанських» митців та академічних гуманітаріїв заходився творити для себе нову патріотичну легенду. Рятуючи себе і карʼєру, почав відтворювати навколо маленький радянський союз, відновлювати старі вертикальні і горизонтальні звʼязки. У такий спосіб майже всі радянські інституції з їхніми практиками і цінностями були наново інтегровані в нібито новий організм української держави. Майже кожен, доводячи, що буде корисним новій системі, реанімував і відтворював цей труп. Те саме стосується пострадянської Росії. Тільки там патріотичні письменники та інтелігенти дочекалися Путіна.

Путін, Порошенко і Зеленський, як вижити патріотичній інтелігенції

В Україні, на щастя, свого Путіна не виявилося. Але «служиві» інтелігенти традиційно кидалися в обійми кожного наступного президента. Зокрема, і Януковича. Для них найважливішим був доступ до тіла і державного бюджету. Який не тільки продовжував життя навіть посередностям та нездарам, але й гарантував недоторканість цілій старій системі. Системі, яка буйним цвітом розцвіла за президентства Путіна. Державні нагороди, премії та стипендії сипалися на слухняних митців та діячів культури, як із кремлівського рога достатку. Подібне єднання спостерігалося і між Порошенком та патентованою культурною елітою України. Роздавалися звання, нагороди і премії навіть тим, хто нічого особливого не зробив. Визначальною була лояльність до президента і його політики.

Саме тут криється проблема несприйняття українською національною інтелігенцією Зеленського як президента держави. Оскільки той навіть за формальними ознаками був для неї абсолютно чужим. Своєю попередньою творчістю демонстрував, що можна бути успішним і без державних дотацій та звань «народного» і «заслуженого». Лякали також намірами докорінно переформатувати стару систему. Зеленський став прикладом того, що патріотизм – це не про прибуток у власній кишені. Що патріоти – це ті, хто додає, а не обкрадає. Це ті, хто формує успішне майбутнє, а не привʼязує сумнівним минулим до віджилого і непотрібного.

Повертаючись до Росії, Дмітрій Биков каже, що там на патріотичному фланзі культури письменники типу Проханова не мають великої конкуренції. Проханови та інші хочуть мати свої спілки письменників, і вони таку мають. Організовувати конкурси і самі себе нагороджувати. Усе це вони можуть спокійно собі дозволити, бо там такі як Биков не присутні. Припускаємо, що вони навіть можуть створити свою окрему «скрєпную» галактику. Оголосити себе опорою світової цивілізації і нікому буде їх схаменути і спамʼятати, оскільки лікарів і санітарів у цій палаті більше не лишилося.

Цікаво, що в Україні також патріотичні діячі культури весь час тримали перед. Оскільки природа пострадянської патріотичної інтелігенції однакова і в Росії, і в Україні – гордитися нацією і батьківщиною. І ті, і ті беруть не талантом, а патріотичною позицією. Не треба забувати, що цій гарячій фазі війни, яка усправедливлює навіть український політичний націоналізм, передував період ритуальних танців пʼятого президента держави. У чиїх показних хороводах визначне місце відводилося патріотичній інтелігенції. Складається враження, що Петро Порошенко і пострадянська українська інтелігенція знайшли одне одного. Інтелігенція усвідомлено зробила свій вибір – це Петро Порошенко, а Порошенкові потрібною була саме така легковірна інтелігенція. Ставка була зроблена через страх, що з відходом Порошенка система осиротіє, а то й завалиться. Хибним у засновку такого підходу є асоціювання України й української культури із цим пострадянським варіантом. Але чого не зробиш, якщо нависає загроза наново вчитися заробляти собі на життя?

Щоб отримати колективний образ пострадянської інтелігенції в Україні, навіть якщо це дуже молоді люди, потрібно звернутися до нагородних списків Адміністрації президента, Верховної Ради, Кабміну та обласних рад за час до 2019 року. Хоча на рівні рад ця практика залишилася донині. Це різного роду іменні премії та стипендії, відзначення «заслужених» журналістів, публіцистів, письменників, культурних діячів, музикантів, архітекторів тощо. Трапляються метаморфози, коли прізвища номінантів вперше зустрічаються публічно у списку нагороджених. Їхній вплив і користь для суспільства дорівнюють нулю. Якщо не йдуть у мінус. Вони – традиційна інтелектуальна та творча обслуга влади. Вони – це ті, що давно переплелися з чиновництвом і надають послуги один одному. Для них стара радянська система – це вулик, переповнений медом, у якому вони навіть не бджоли, а патріотичні трутні. То чи не пора таку культуру «заканселити»?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та
натисніть
Ctrl+Enter

Джерело https://zaxid.net/bdzholi_proti_medu_n1547510

Back to top button